Книга книг

Що таке час, як не кит, який поглинає все, зрівнюючи у бездонному череві геніїв і невдах, шляхетних добродіїв і політичних злочинців. Скільки людських життів непересічних українців стали тим заковтнутим планктоном. Їх неможливо дістати із забуття, хіба що хтось із живих відчує нагальну потребу згадувати. У цьому романі тим славетним забутим є В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, філософ і невдалий політик, засновник українського монархізму. Його життя було суцільним рухом проти вітру, пожертвою заради ідеї. Але й ним поживився синій кит української пам’яті. Авторка вкладає розповідь про цього чоловіка в уста молодої жінки, героїні роману, нашої сучасниці, котра досліджує старі газети, щоб віднайти власну ідентичність і доторкнутися до минулого, яке вирізали з її історії, як з кіноплівки. (взято зі сайту "ВСЛ")

Знаменита казка, яка є свого роду символом різдвяних свят та чарів різдвяної ночі. Не меншу роль в наданні цьому твору зіграв і російський композитор Петро Чайковський, написавши безсмертний балет "Лускунчик" за мотивами цієї казки.

Перечитав казку зі шкільної програми. Виявилось, що не така вже й казкова ця казка - в ній набагато більше іронії та притчевості, ніж очікувалось. Казки теж треба уміти читати між рядків. 

Якщо ви думаєте, що в 20 столітті українська література не мала своїх Камю та Сартрів, Фройдів та Юнгів, Еліотів та Бекетів, то ви фатально помиляєтесь. Ця праця Соломії Павличко доведе вам, що комплекс меншовартісності нашої літератури - хибний. Так, наше мистецтво не набуло світового резонансу, але воно було насиченим, різнополюсним. Воно було! Неперевершена книга, яка читається легко, як "научпоп", а містить інформації, як трактат. 

Що таке митець? Хто такий митець? Чим він відрізняється від обивателів і чому питання грунту таке важливе? Прекрасний роман українського письменника Віктора Петрова (В. Домонтович) про відповіді на ці питання та постановку багатьох інших.

Цей роман вважають одним із найяскравіших представників "нового роману", течії у французькій літературі середини минулого сторіччя. Увесь сюжет - це діалоги та монологи невідомих людей (авторка не дає їх опису) про книгу так-званого Бріє "Золоті плоди". Про що саме ця книга - теж невідомо, але твір викликає широку палітру різноманітних вражень у героїв Саррот. Двічі змінював свою думку про книгу в процесі читання, а значить, перечитаю її ще раз. Через рік десь. 

Остання видана за життя Набокова книга, що є автобіографією російсько-американського письменника Вадима Вадимовича N. Може здатись, що це, свого роду, завуальована автобіографія самого Набокова, та це всього лише гра письменника з читачем - так, в романі справді дуже багато алюзій на життя та навіть назви творів автора, але вони дуже змінені, а часом, навіть кардинально перекручені. 

Посмертно видана книга класика, яку він заповіщав знищити після його смерті. Власне, по своїй смерті Набоков залишив навіть не чорновик роману, а лише начерки - пронумеровані картки, які дуже важко об'єднуються в сюжетні лінії. Тим не менше, книга спричинила нечуваний резонанс в літературних колах усього світу. 

Друга книга письменника і перша з трьох на німецьку тему. Племінник та тітка закохуються. Цілковитій ідилії заважає лише дядько-чоловік, якого коханці вирішують позбутись. Але життя, як і фантазія Набокова, доволі непередбачуване своєю... передбачуваністю. 

Чудовий в прямому сенсі "лікнеп" викладача НаУКМА, в якому зібрано та майстерно піднесено читачеві ключові поради знаменитих письменників 20 та 21 століть щодо написання книг. Такого якісного українського нон-фікш'ну давно потребували полиці вітчизняних книгарень!

Віктор Петров (В. Домонтович) має доволі таємничу біографію, частково засекречену ним самим, частково - радянською владою, бо письменник в свій час, як вважається, був радянським шпигуном. Тим не менше, Петров-Домонтович вважався не лише блискучим науковцем-етнографом, а й неперевершений прозаїком. Автор разом з Підмогильним є засновниками української інтелектуальної прози. Роман "Доктор Серафікус" - яскраве підтвердження цього. 

Підмогильний став одним з моїх улюблених письменників. Чудова чуттєва проза, яка кардинально вирізняється на тлі усього написаного українською мовою до нього, та й після. 

В семи відносно незалежних текстах, що увійшли в цю збірку, автор описує свою особисту концепцію європейського роману. Від першого й до останнього рядка Мілан Кундера постійно відсилається на авторів, творчість яких стала основою його "особистої історії роману": це Рабле, Сервантес, Дідро, Флобер, Толстой, Гомбрович...

Ця книга - збірка 45-и коротких уроків-есе, які автор друкував у одній з українських газет. Як на мене, це більше схоже на "научпоп", який може зацікавити пересічного читача прочитати ще щось, на відміну від попередньої прочитаної мною книги . 

Віра Агеєва, професор НаУКМА, в своїй новій збірці есе висвітлює та схарактеризовує не лише творчі, але й біографічні сторінки життя українських письменників (як 20 так і 21 століть). Купивши цю книгу, я сподівався прочитати якісний "науч-поп" про українську літературу. Прочитавши, зрозумів, що це більше "науч" ніж "поп". І це прекрасно. Але для мене поки що зарано. Читався текст неоднаково насичено та цікаво, але все ж читався і запам'ятовувався. І, знову ж таки, це добре. 

Цим романом Валер'ян Підмогильний заклав фундамент інтелектуальної української прози. Можливо, це занадто все перебільшено, але я безмежно полюбив цього письменника і його твори. Мені стає моторошно і сумно від думки, які твори, написані Підмогильним,  могли б побачити цей світ, якби його не розстріляли в 1937 році (і Підмогильного і світ). 

Незавершений роман представника "Розстріляного Відродження". Вірніше, він, може і заверешений був, але другу частину роману радянська влада вилучила з друку і знищила. 

З другого разу прочитав нарешті цей "перший бестселлер незалежної України". Це зовсім не мій тип літератури. На жаль, є поети, які пишуть прекрасну прозу, а є такі, що ні... Оксана Забужко - це та українська письменниця, яка відноситься до числа знаних та шанованих закордоном. Саме її ім'я уже давно асоціюється з авторитетом та інтелектуальністю, але оцей от роман якось ну зовсім от ні, не моє. 

Це все одночасно схоже на Ді ккенса (таємничим образом 99,9% героїв пов'язані між собою як не родинними, то якимись побічними зв'язками, які "дивовижним" образом випливають назовні по ходу сюжету) і Достоєвського (безліч філософських нічних, пізньовечорових чи рано-ранкових бесід героїв, в яких вони обговорюють світ, мистецтво, красу, і тд. і тп.) А ще майже всі персонажі, як я розумію, вроджені письменники-літератори-журналісти-митці слова, які пишуть книжки, геніальні вірші чи працюють редакторами купи різних літературних журналів. Звичайно, роман про літературну "тусовку" повинен кишіти таким, але ж не поголовно всі герої... Нецікаво. (Хай пробачить мені цю мою замітку майбутній я, який, можливо, колись ще раз перечитає "Фальшивомонетників" і захоче мені теперішньому дати по морді). 

Потроху читаю непрочитане мною в школі. Наразі ось "Перевтілення". 

Кларісе Ліспектор - бразильська письменниця, яка народилась на Вінниччині. Цей факт і ще переклад її книги українською змусили мене її прочитати. Я навіть не думав що вона мені так сподобається. Десь дві сторінки я ще був повний скепсису, але потім серце забилось швидше, зіниці розширились, груди почали здійматись вище і я зрозумів, що це та книга-ковток-свіжого-повітря, яка з'являється в моїх прочитаних  не так вже й часто.

Перший роман Набокова ( який він з часом назве "доволі посереднім")  про своє перше кохання.

Це перша прочитана мною книга англійською мовою! Так, вона доволі легка, але тим не менш, я нарешті читаю художню літературу мовою оригіналу!

Оригінальна назва повісті - "Eye". Око. В англійській мові це слово співзвучне зі словом "Я". Таким чином письменник уже самою грою звуків у назві твору підказав читачеві фінал твору. 

Автобіографічний роман, в якому письменник напрочуд мелодійно та ніжно описує свої дитинство, юність та доросле життя до 1940 року (переїзду в США) та людей, які йшли з ним поруч усі ці 40 років.

Збірка оповідань, що, як на мене, дещо схожа на "Темні алеї" Буніна , але, слава богу, усі оповіданя хоч різняться між собою за сюжетом, чого я не можу сказати про алеї Буніна. 

Признаюсь, книга читалась дуже і дуже важко. Приблизно так само як і "Запрошення на страту" . Тому, думаю, що до цього твору я ще неодмінно повернусь. 

Ти довго виношуєш в голові план геніальної махінації, прописуєш усе детально, до кожної ниточки - усе в полі зору, нічого не втрачено. Махінація скоюється, ти тікаєш закордон - переховуєшся, впевнений в своїй геніальності та недоторканості. Вирішуєш прочитати свої нотатки і... знаходиш зачіпку, яка повністю тебе видає!..

Книга про зрадливе кохання, яке виколює тобі очі, потім мучить тебе, мов сліпе кошення, і. врешті-решт, звертає тобі шию.

Ну що ж, я таки вирішив перечитати усі книги Набокова. "Подвиг" - про молодого росіянина, який покинув свою батьківщину через перипетії історії, і шукає себе в повоєнній Європі. Де ж він віднайде себе? В Лондоні, Берліні чи в... Петербурзі?

Вдруге прочитав цю книгу. О, як же я радий що я її перечитав. Вона відкрилась мені зовсім по-новому. Чудова, неперевершена книга. Напрочуд підходить до початку осені, як на мене. 

Багато Достоєвського підряд - це була погана думка...

Надзвичайна книга. Я читаю Купріна - дихаю; я читаю Достоєвського - задихаюсь. Купріна неможливо не любити! Він просто прекрасний.

Достоєвський не мій улюблений письменник, але я вирішив перебороти свою антипатію до нього і прочитати його визначні твори. Залишились, напевно, тільки "Біси". 

Складний, часом занадто затягнутий і перенасичений зайвими деталями роман. Та все ж мені сподобався.

« Я – не апостол порока, но я всегда и всюду буду отмечать благородное страдание. История Маргариты является исключением, повторяю это; но если бы она была общим явлением, о ней не стоило бы и говорить.» Александр Дюма-син

Скандинавська міфологія одна з найавтентичніших, наймальовничіших та найжорстокіших. І одна з моїх найулюбленіших.

Книга латвійського письменника про рибацьке село на узбережжі Балтійського моря. Справді хороша книга з захоплюючим сюжетом.

Автобіографічна повість лауреата Нобелівської премії миру 1986 року, в якій автор розповідає про концентраційний табір Освенцим (Аушвіц) та своє життя в ньому. Авторові вдалось вижити в ньому і тепер, будучи всесвітньо відомим гуманістом, істориком та правозахисником він популяризує знання та пам'ять про трагедії людства, скоєні самим же людством. 

Як же нудно... Якщо ви десь побачите список а-ля "10/20/50/100 книг, які треба прочитати за життя" в якому буде вказана ця книга - знайте, упорядник такого списку "Виховання почуттів" не читав. Є книги, які вбивають всяке бажання. Я майже фізично відчував як втрачаю час. Не сподобалось.

Я б не сказав що книга змусила мене задуматись, але вона сильна. І мова письменниці теж дуже гарна. Поети уміють писати прозу, вже вчетверте в цьому упевнююсь.

Тут одне з двох: або я ще не доріс до цієї книги, або не доросту ніколи і вся велич цього творіння до мене ніколи не дійде (це більш ймовірно).

Мені в цьому романі сподобалось все! Це прекрасна і вишукана література, яку п'єш, наче дороге червоне сухе вино: п'єш повільно, бо, по-перше, пити відразу такий напій - святотацтво, по-друге, багато його не вип'єш - швидко п'янить. Який же Набоков різноманітний... 

Вирішив перечитати книгу, яку так любив в школі.

В книзі письменник розповідає про те, як він з дружиною купив будинок у Провансі і провів там перший рік. Надзвичайно мила і цікава книга, а сам письменник напрочуд цікавий оповідач. Читаючи цю книгу, я ніби занурювався в те життя, яким хотів би жити сам.

Типова сучасна британська книга - нічого особливого, але уже екранізована. Хоча дещо хороше для мене все ж було - персонажі якісь такі дивно різні, що читати про них хотілося б ще і ще. 

Книга, в якій письменниця розповідає історії своїх котів. Здавалося б, якась маячня, але насправді книга надзвичайно мила та чуттєва; показує, що між людьми та котами не така вже й велика різниця.

Книга мене не вразила, не вжалила, не обпекла. Просто література, якою я займав час, доки їхав в громадському транспорті. 

Прекрасна книга. Особисто мені схожа на "Доктора Живаго" Бориса Пастернака - така ж лірична і мелодійна. Я зачитувався не так сюжетом, як мовою, якою автор писав. Речення прекрасні, як музика. 

Джозеф Конрад - уродженець України, класик англійської літератури. У "Серці пітьми" автор розповідає про часи колоніальної Британії, а саме про станціїї видобутку слонової кістки та людські життя по обидва боки від межі "колонізатор - підданий".