Романтизм дитинства в селі – ось головна тема збірки оповідань Сергія Осоки. У кожному реченні – спогад про дитяче минуле, яке поривається в дорослу буденність то смаком квашених помідорів, то запахом жасмину, то виглядом неприродно червоних яблук…
Я сам провів своє дитинство в селі, рвав траву кролям, пас гусей, пропадав цілими днями на річці – тому ця збірка сільських повістей, написана отією українською мовою романтиків кінця 19 століття для мене сприяла повному зануренню в своє дитинство. Я читав про дитинство автора, а бачив себе, пробігаю чого повз сільську поліклініку, повз вчителя музики з гармошкою, повз сусідських жінок-алкоголічок, повз самотню бабцю з козами…
Я біг, біг і не знав як зупинитись. І де зупинятися? На повороті до кладовища, на кутку села чи, можливо, в «центрі», де скупчення магазинів та «ларьочків» робило видимість комерції в селі?..
Справді зворушлива та тепла збірка, де, іноді надто дидактично, та все ж зовсім не грубо показувались риси характеру простих людей, які собою затуляють дірки темної та гулкої порожнечі, яка виникла в мегаполісах на місці споглядання за днем та розуміння поезії в кожній травинці.
Де усе те вічне та красиве, яке колись жило в кожній людині? Напевно, перебралося в село і тепер живе там. Тільки воно таке налякане та сполохане, що по селах його теж треба шукати уміло та тихо: по закутках садків, де росте древня, майже всохла яблуня, яка все ж плодоносить; по берегах річок, де ховаються в хащаках малі діти, а в прибережних травах – жаби; в хлівах, де чекають приходу корів з пасовиськ купи свіжих трав…
Можливо, в наш час людям віриться, що їм не потрібна поезія та лірика, яка тихо мружиться та всміхається сама до себе, сидячи під розлогою абрикосою чи випасаючи корів і чекає. Чекає на повернення, але не вона піде до людей, а люди вийдуть зі скла та бетону на розлогі долоні сільських рівнин.
Коментарі