Книга книг

Антиутопія про постреволюційні США, які тепер мають назву Гілеад. Нова країна - страшна мішанина старих релігійних догм та етичних проблем, які не те що не намагаються вирішувати, а й роблять з них закони. Головна героїня - Служниця - роль якої полягає лише у продовженні роду людського. Вона мусить одягати лише червоний колір ("колір матки"), і протягом двох років, за які вона приставлена до якоїсь бездітної сім'ї, мусить народити їм дитину, бо інакше - вона Не-жінка. Книжка про роль чоловіків-пригноблювачів та жінок-жертв, які занадто швидко звикають до цієї ролі. 

Захоплива історія про студентів-гуманітаріїв, котрі вивчають греку, убивають людей, спиваються, божеволіють, застрелюються та доживають віку, люблячи мертвих. 

Коротенька (455 сторінок) сімейна сага про життя дітей після смерті своїх талановитих батьків (Тато - оперний співак, Мати - балерина). Інакше кажучи, книга про життя англійської середньомастної інтелігенції ХХ століття між двома війнами. 

Як, коли, де і чому в Європі зародились кольори? Чому вони набули символічності та самі стали символами? Чому герби окремих сімей з часом стали репрезентативними атрибутами держав та націй? Що таке прапор і чого до цих пір майже нічого не відомо про те, як він з'явився? Іноді ми думаємо, що найтривіальніші дрібниці існували завжди. Французький медієвіст та геральдик, Мішель Пастуро, намагається прослідкувати історію того чи іншого атрибуту нашого сучасного життя та запевнити нас, що дрібниць не існує. 

Хороша белетризована історія європейського Середньовіччя. Знаменитий французький медієвіст намагається з'ясувати, чому Середньовіччя асоціюється майже завжди виключно з Європою, і чи та Європа, в якій живемо зараз ми, народилася в часи Карла Великого та Людовіка Святого чи ці дві "Європи" ніяк між собою не пов'язані? 

Я ще занадто молодий і дурний для цього роману. Все що мені вдалось зрозуміти, це те, що коли б Кафка та Набоков написали б разом книгу, то вийшли б "Безутішні". Складно. Осоливо коли нема часу. 

Увесь наш сучасний світ, яким ми його бачимо зараз і уявляємо у майбутньому, є наслідком робіт античних філософів. Всі ми живемо за написаним Арістотелем дві тисячі років тому сценарієм. Отож, знати трохи більше про головні філософські думки античності - зовсім не буде зайвим. 

Прочитав її втретє. Напевно, це одна з найкращих книг, які можна читати і перечитувати восени.

Вирішив прочитати ще щось, щоб не бути дурнем і не вважати, що не люблю письменника після якогось одного прочитаного твору. І ні, Ернест Гемінґвей таки справді не мій улюблений письменник. 

Прочитав без жодної емоції. І хай гримлять наді мною обурення тисячеликої орди його обожнювачів, але не сподобався мені Гемінґвей. Не сподобався.

Нарешті перше україномовне видання Нобелівської лауреатки з Канади! Єдине що я про неї чув - це те, що вона надзвичайно сильна оповідачка та неперевершена майстриня короткої прози. І от нарешті я прочитав збірку її оповідань. І я був вражений. Ні! Я до цих пір вражений! Перше ж оповідання змусило мене сидіти з блаженною дивакуватою посмішкою на обличчі, боячись (ні, не боячись - не наважуючись) приступити до наступної оповіді. Дивовижна проза, яка не змушує тебе виставляти якісь оцінки героям чи подіям, а просто дає тобі міцного ляпаса чи ніжно цілує у щоку зі стовідсотковою впевненістю у тому, що робить. 

Перечитав найулюбленіший роман Набокова. Не скажу, що він розчарував, але неприємно здивував. От і думай після цього, перечитувати книги по кілька разів чи вистачить і одного разу?

Яке прекрасне почуття, коли ти, 22-річний парубок без чіткого уявлення не те що себе майбутнього, а навіть себе теперішнього, перечитуєш одну із найулюбленіших книг зі шкільної програми! Два дні не думав ні про що погане, а тільки про Діка Сенда та команду "Пілігрима". 

Другий детектив письменниці, авторки "Дівчини у потягу". І він мені здався набагато кращим за першим. Цікаво, чи зніматимуть знову фільм за цією книжкою? 

Надзвичайно насичена книга про Середньовіччя, в якій йдеться про все, починаючи від матеріалу, з якого робили взуття бідняки до вірувань та думок, якими були забиті голови монахів заможних монастирів. Признаюсь, я занадто неуважно читав цю працю. Насправді, її варто читати повільно та вдумливо, адже автор не лише історик, а й інтелектуал як такий, і вплітав в мереживо історії Середніх віків ще й свої власні думки як про тогочасні події так і про тенденції сучасного світу, який не так уже й далеко скакнув за ці тисячу років, що минули. 

Книга історика Ле Гоффа та журналіста Трюона про побут людей Середньовіччя: не про історію, культуру чи релігію, а про гігієну, одяг та предмети вжитку європейців, які жили за тисячу років до нас. 

Книга складається з кількох розповідей про щоденний побут звичайних людей, вирваних із нескінченних сторінок історичних хронік, переписів населення та записів земських книг. Чим книга цікава: розповідає авторка про реальних людей, які жили в свій час. В одній із глав розповідається про абатису одного французького абатства, детальну інформацію про яку авторка віднайшла в записах єпископської канцелярії тих земель. Чим книга не цікава: стиль викладу - ніби казка перед сном. Обов'язково має потріскувати камін десь збоку, а на ногах лежати і муркотіти кіт. Бо інакше - чтиво здасться затягнутим, повільним, зніженим і начисто позбавленим всяких кульмінацій чи моментів, які змушують хмикати від здивування чи осуду. Хто зна, може, в 1924 році всі історичні книги були такими?..

За наївністю своєю подумав, що готовий прочитати "У пошуках утраченого часу". Перша ж книга з циклу запевнила мене, що не готовий. Нічого страшного, зустрінуся з Прустом через рік чи п'ять. 

Настільна книга володаря країни. Відійшовши від державних справ, секретар Флорентійської республіки написав трактат про те, не яким має бути володар держави, а яким він є. Цим він заслужив неприязнь людей на 500 років. До цих пір працю Мак'явеллі називають аморальною, а його самого - цинічним та жорстоким прислужником. У психології навіть є термін "мак'явелізм". Мені ця вся історія про гоніння автора нагадує старе українське прислів'я "правда очі коле". 

Не знаю чого, але цю п'єсу я вважаю своєю тихою гордістю. Чекаю того моменту, коли в інтернеті з'явиться відео цьогорічної постановки, яка тріумфально пройшлася кінотеатрами усього світу. Так, деяка класика стає класикою уже в перші роки свого існування. 

А от це перечитування мене здивувало, бо вдруге мені ця книга... не сподобалась так сильно, як в перший раз. Навіть якесь легке розчарування було. І кислуватий присмак в роті.

Перечитав і ще не раз перечитуватиму. Дивна і густа проза, яка сидить в голові на одному місці і не хоче рухатися. І, напевно, правильно робить, бо рух - це втрата. 

Збірка короткої прози одного з засновників української інтелектуальної прози. 

Це той тип прози, який важко не хотіти перечитувати знов і знов. Як же добре, що в історії української літератури був В. Домонтович, він же В. Бер, він же Віктор Петров.

Перечитав ще раз книгу, але, знову ж таки, на цей раз українською і в паперовому вигляді. До того ж мені абсолютно випадково натрапилась в інтернеті напрочуд чудова екранізація книги. Дивні чудові випадковості. Ну чи випадкові чудеса. 

Три історії про любов і небо. Повітряні кулі можуть підіймати людину над землею так само як і відчуття нестримного та нестриманого кохання. Але разом з тим можуть і вибухнути, убивши в людині коханця, а в коханці - життя. 

Біографічний роман про життя радянського композитора Дмітрія Шостаковіча. Всі генії - люди, але чи всі люди генії? 

Перечитав книгу ще раз, але уже українською і в паперовому вигляді. Зрозумів, що кожна прочитана книга, якої б якості вона не була, тренує твій мозок все краще і краще аналізувати кожну наступну прочитану книгу. Отак між першим прочитанням і цим минуло 140 книг, і вже Місіс Делловей сприйнялась набагато глибше і розгорнутіше. Треба буде наступного року ще раз її перечитати. Такими темпами в мене вже збирається маленьке число книг, які я перечитую (перечитуватиму) кожного року. І це добре.

500 сторінок про Середньовіччя, починаючи від коронації Карла Великого і закінчуючи епохою Великих географічних відкриттів. Дуже радий, що випадково натрапив на неї в книгарні і купив. Автор цікаво та популярно висвітлює епоху не через послідовність дат і подій, а через строкате плетиво культурних, релігійних та монархічних течій, що, перетинаючись, перекриваючи та знищуючи одне-одного творили не лише буденність Середніх віків, а й майбутнє часу Нового та Новітнього. 

Збірка оповідань Роальда Дала, всесвітньо відомого дитячого письменника, містить розповіді на найрізноманітнішу тематику: від роздумів про троянди, які кричать коли їх зрізають до історій про інтим з жінкою, у якої лепра. Як ви зрозуміли, оповідання не дитячі - вони "для дорослих". 

Праця німецького філософа та психолога, в якій описується два "сценарії" існування людини: за принципом мати щось чи бути кимось. Ну і ще про недолугість капіталістичного світу, про крах культури споживання і так далі, так далі...

Колись я вже починав читати цю книгу, але закинув, бо вона мені тоді здалась нудною. О, молодість! Вирішив її таки прочитати зараз і вкотре впевнився, що певні книги відкриваються людям лише в певний момент їхнього життя: так, в свої 18 років я б у цій книзі сприйняв тільки детективну лінію і середньовічний флер, але тепер, у свої 22, коли я трішки знаю про патристів і схоластів, номіналістів та реалістів, я відкрив для себе і пречудові описи середньовічного побуту, системи мислення людей 12-13 століть. Когось може відлякати масивність книги, але це лише квіточки. По-справжньому від цієї книги тікатимеш тоді, коли не зрозумієш у ній і десятої частини, назвавши її "нудною". Часто люди називають нудним те, чого не розуміють і до чого не хочуть докласти зусиль, щоб зрозуміти. Ледь не забув: за книгою зняли фільм (препаскудний, як на мене). 

Тривожна історія, яка об'єднує як народництво Нечуя-Левицького так і психологізм Коцюбинського чи Стефаника. Я із непідробним трепетом та переживанням читав книгу - настільки майстерно і витончено письменниця витворила історію братовбивства та стосунків батьків та дітей. Читайте українське! Воно чудове!

Розповідь про становище жіноцтва в патріархальному світі. Віднайшов для себе в "Людині" багато цікавих аспектів, над якими було б добре попрацювати трохи детальніше. 

Невеличка новела, але така густа та начисена, що в голові сидітиме довго. А від коротких речень, якими авторка пересимає рядки свого тексту, по тілу пробігає електрика. На диво, відкрив для себе цю авторку. Вона варта прочитання і тиражування у наш час! 

Якщо чесно, то я не зовсім уважно читав цю книгу: часом, свідомість падала в якусь яму, з якої довго вибиралась нагору до тексту твору. Неодмінно перечитаю ще раз. 

Моя "Набоковіада" наближається до завершення: залишається ще кілька романів і я прочитаю усі книги Владіміра Набокова. "Пнін" - милий, комедійний, твідовий та академічний твір про російського емігранта (нічого нового), викладача американського університету Тімофєя Пніна. Затишна розповідь. 

Вдруге перечитав цей роман. Вдруге в нього закохався. Обожнюю. 

Признаюсь, дуже довго і нудно читалась ця книга (особливо 4 розділ), але решта розділів приносила те саме задоволення ледь солодкого, майже прозорого бачення на сторінках не літер, а картинок, що описуються цими літерами. Як на мене, тільки Набоков уміє так писати свої романи: не словами, а зображеннями, які миготять перед очима. 

Дивовижна книга, яка поступово, повільно, витончено розкриває свій дивний та мудрий світ. В жодному разі не скажу, що зрозумів та осмислив хоча б десяту її частину, тому, я більше ніж впевнений, що читатиму її ще раз. Або й не один раз. 

Завдяки цій книжці надзвичайно проникливого і спостережливого молодого письменника можна ще раз переконатися, наскільки пов’язані, ба навіть тісно переплетені між собою життя і смерть, наскільки сильні взаємні впливи існують між ними. З іншого боку, це дуже реалістична розповідь про сім’ю і стосунки між її членами. Як і в першому своєму романі, Паоло Джордано знову говорить про самотність — куди ж без неї! — і про те, як люди намагаються її долати. Попри невеликий обсяг, цей майстерно написаний, бездоганний стилістично і дещо елегійний роман не раз спливатиме потім у пам’яті, спонукаючи до роздумів і залишаючи дивний гірко-солодкий післясмак.

Ця книжка — про любов і про самотність. Про батьків і дітей. Про відгомін давніх трагедій. Про спроможність — і неспроможність — жити і виживати. Про прірви у житті і про мости через ті прірви. Про страхи — глибинні й поверхові. Про втечу від примар минулого та про саму можливість — і неможливість — від них утекти. Про толерантність до іншого і «не такого». Зрештою, про пару простих чисел-«близнюків».

Остання за часом книга американської письменниці, лауреатки Нобелівської премії, Тоні Моррісон, в якій авторка розповідає про занадто чорну дівчинку, яку не любила власна матір. Ця дівчинка виросла у занадто чорну жінку, яку любили всі з її оточення. Що ж таке любов? Чи може вона мати хоча б щось подібне до спільного знаменника?..

Напрочуд складна книга. Перечитаю ще раз наступного року. А ще краще, перечитуватиму щороку, відкриваючи для себе все нові і нові зрозумілі думки, що, нарешті піддаються моєму осмисленню.

Один із найновіших романів американської Нобелівської лауреатки, в якому розкривається та сама неодмінна тема усієї творчості Тоні Моррісон - співіснування чорної та білої Америк. Цього разу історія про солдата, котрий повертається додому після участі в Корейській війні, щоб врятувати свою сестру від варварських експериментів лікаря-дослідника. На мою думку, цей роман не такий насичений як усі попередні, але все ж напрочуд лаконічний, легкий та досконоло виважений. 

Єдиний роман українського поета епохи Розстріляного Відродження. Наскрізь (і аж занадто наскрізь) пронизаний питанням сенсу життя, його значення і питання, як саме треба його прожити. В свій час він був навіть популярнішим за "Місто" Підмогильного, хоч як на мене, "Місто" все ж набагато цікавіший твір. 

Побачивши обкладинку книги, я довго не міг зрозуміти, чого мені так знайомі і ця назва і ім'я авторки? Погуглив, зрозумів чому: за цією книгою був знятий однойменний фільм (доволі популярний) і ще один фільм, номінант на минулорічний Оскар, був знятий за романом "Ціна солі" письменниці Патриції Гайсміт. Погугливши ще трохи, дізнався, що її дебютний роман "Незнайомці у потязі" також був екранізований самим Хічкоком!  Що ж, "Талановитий Містер Ріплі" справді дуже фільмографічний, а десяток цитат з різноманітних періодичних видань того часу заявляють, що авторка створила нового, не схожого ні на кого героя-злодія. Звісно, я скептично поставився до цих од новаторству письменниці, але в процесі читання змушений був погодитись: ніколи до цього я не зустрічав у книгах вбивцю, який до смерті ставився так само, як до орудування зубочисткою. Дуже хороший образ. Дуже. Хоча мені все ж не завжди був зрозумілий психологізм дій та реплік тих чи інших героїв, зро...

Книга отримала "Пулітцерівську премію", визнання читачів з усього світу та схвальний коментар Стівена Кінга. Але моє серденько вона не завоювала.  Так, в свої 17-19 років я із захопленням прочитав би ці 800 сторінок пригод та поневірянь хлопчика (який під кінець книги встиг вирости в чоловіка), котрому в руки втрапила цінна картина з музею Нью-Йорка.  Не повірю сам собі, коли через хоча б 30 років знову почую назву цієї книги в контексті праць , які можуть собою представляти 21 століття. Напевно, тоді я остаточно розчаруюсь в людях як акцепторах мистецтва. До того ж, видання доволі неякісне: погана вичитка та банальні помарки в словах (пропущені чи зайві букви, а то й зовсім латинська літера посеред кирилиці) аж ніяк не додали книзі вагомості та солідності.

Знову ж таки біографічна книга, але не про французького, а британського письменника, неперевершеного майстра детективу, сера Артура Конана Дойля та ще одного чоловіка, в житті якого Дойл зіграв вирішальну роль. Біографія-детектив письменника, котрий прославився завдяки персонажу-детективу. Чудове рішення Джуліана Барнса, яке змусить затамовувати подих не лише від дивовижної історії, яка є реальним фактом, а й перипетіями сюжету (читай життя), які були нічим іншим як жорстокою реальністю для сина англіканського священника з Бомбею. Справа, яку допоміг вирішити сер Артур, стала юридичним прецендентом у судочинстві Британії початку 20-го століття та цікавою історією, прочитаною мною на початку 21-го.

Свого роду антиутопія: світ збожеволів під натиском грошей, фінансових проблем та надзвичайно гіпертрофованого апетиту мешканців планети. Бізнес-гігант вирішив побудувати на острові зменшену копію Англії, розмістивши там усю атрибутику та символіку, що уособлює собою цю величну країну: від Робін Гуда до королівського сімейства. Ідея стала реальністю. Дуже прибутковою реальністю. Туристи перестали відвідувати оригінал, країна занепала і повернулася в чудове 18 століття: без комунікації та комп'ютерів, зате з довірою сусідові та чистим  зоряним  небом.